Збігнєв Марковський
Переклад і редакція: Софія Максимчук
СПАДЩИНА ГВІДОНА
Гвідон був не лише здібним юнаком, але й всебічно освіченою особистістю, навчався у західноєвропейських школах. Тому нікого не здивувало, що Доннерсмарки довірили йому управління сімейними справами одразу після досягнення ним повноліття, тобто в 1848 році. Правду кажучи, він почав з позик, адже справи йшли не дуже добре – борги сягали кількох сотень тисяч талярів. Оскільки до своїх переваг він додав невичерпну енергію, з часом йому вдалося створити імперію. З економічною потужністю Гвідо фон Доннерсмарка в тодішній Європі могли зрівнятися лише Круппи. Аристократ, який нині спочиває в мавзолеїі, увійшов також в історію як радник імператора і герой роману століття, що завершився шлюбом із Біанкою де Пайва, відомою також під першим прізвищем Терези Лахман. Хоча список промислових проектів Гвідона не має кінця (включаючи, зокрема, шахти «Андалузія», «Карстен Центр», «Дойчланд», металургійні заводи «Доннерсмарк», «Бетлен-Фальва», «Крафт» або целюлозні заводи в Калетах), шахта, що носить його ім’я, безумовно, була його улюбленою. Він дбав про неї з самого початку, з 1855 року – на під’їзді завжди чекали на нього коні, щоб з висоти візка він міг контролювати роботу шахтарів, прогрес у прорізуванні нових ходів і поточний видобуток. Вугілля з шахти Гвідо надходило широким потоком аж до третьої декади XX століття, коли в пошуках чорного золота робітники перемістилися на значно нижчі пласти. Лише після Другої світової війни видобутки почали використовуватися: з кінця шістдесятих років тут функціонувала експериментальна шахта М-300. У підземних умовах перевіряли нові, розроблені в Глівіцах гірничі машини. У 2007 році – вже як пам’ятка – шахта була відкрито для туристів.
170 і 320
Хоча шахта пропонує два рівні, з яких нижчий – розташований на глибині 320 метрів під землею – є найнижчим туристичним об’єктом у вугільній шахті на континенті Європа, справжнє XIX століття ми знайдемо на рівні 170. Тут ми побачимо стайні, що є пам’ятником героям видобутку вугілля столітньої давності: незліченним коням та зображенням тодішніх шахтарів. Їхній вигляд шокує сьогодні: робота відбувалася у звичайних піджаках, сорочках і штанах – без відомих нам комбінезонів чи спеціального одягу. Працівник колишньої шахти мився від вугільного пилу лише вдома. У його розпорядженні було небагато машин, ті, що ми бачимо в Забже, вражають своєю винахідливістю та простотою. Ми бачимо весь спектр різноманітних обвалок, виконаних з використанням дерева та сталі.
Справжні перлини рівня 170 – це, безумовно, штрек – місце, де безпосередньо видобували вугілля, та каплиця, присвячена покровительці шахтарів (і інших небезпечних професій) – святій Варварі. Тут також є експозиції, присвячені геології – зокрема історії виникнення вугілля, а також відділ на пам’ять жертв каторжної праці шахтарів у мундирі. У сталінський період особи, незручні для влади, часто призначалися до проходження військової служби саме в цьому місці – це часто призводило до втрати здоров’я, а іноді й життя. На двокілометровій трасі пласта 320 ми побачимо вугільний комбайн KWB і розробки, які мають заввишки менше метра.
Копальня культури
Об’єкт надзвичайно дружелюбний до туристів – рівень 170 доступний для осіб з обмеженими можливостями, і часто тут можна зустріти гостей на інвалідних візках. Вентиляція працює надзвичайно ефективно – хоча теоретично тут має панувати постійна, досить низька температура, завдяки потоку повітря тут тепліше, ніж у традиційній шахті. Однак варто взяти светр – на всякий випадок – хоча також потрібно пам’ятати про те, щоб зняти його, коли нас втомить довга підземна прогулянка. Обов’язковим елементом екіпірування є шахтарський шолом – в одній із вітрин, до речі, можна побачити шоломи шахтарів, що представляють інші національності: німецький, австралійський чи американський. Рівень 320 також є найнижчою у Європі театральною сценою: тут проходять майстер-класи, можна переглянути справжні спектаклі.
Шахта Забже, здається, йде своїм культурним шляхом – виставки, концерти та зустрічі тут не є чимось незвичайним. Також можна – для комерційних цілей -орендувати приміщення об’єкта: поїсти регіональні страви в підземній стайні або організувати конференцію. Це місце має свою магію – воно діє на уяву і справляє враження, адже тут продумано багато деталей. Відтворюються, наприклад, звуки старої шахти: з писком щурів, шумом води, звуком інструментів. Свою написану історію розповідає дух підземелля – Скарбник, розташований в одному з виробок. Уже саме входження в триповерховий, автентичний шахтарський ліфт – підйомник – дарує незабутні враження. Немає жодних сумнівів, що з-поміж кількох підземних туристичних маршрутів в Польщі – цей з Забжа підготовлений до своїх завдань зразково і є справжньою перлиною.
До видобутку кам’яного вугілля коні потрапили пізно – лише в XIX столітті, хоча при видобутку солі вони працювали вже кілька сотень років. Раніше їх використовували тільки на поверхні – вони обслуговували кермани, які піднімали видобуток та шахтарів. Щоб спустити тварину вниз, клали у клітку підйомника сіно і зав’язували коню очі – адже такий спуск міг смертельно налякати тварину; завжди під час такої операції мала бути присутня людина, яка заспокоювала свого майбутнього товариша по праці. Кінь більше не виїжджав на світло = найчастіше сліпнув від перебування в темряві, що, однак, ніяк не заважало йому працювати; своє життя він закінчував через кілька років. До сьогодні серед старших шахтарів ходять легенди про інтелект копалень коней: явище, описане Морчинком у «Лиску з покладу Іди», коли тварини відмовлялися тягнути занадто велику кількість вагончиків, було поширеним. У шахтах на переломі XIX і XX століть – таких, як шахта Гвідо – ці тварини були необхідні; без них не вдалося б видобути мільйони тонн вугілля. Останні коні в вугільній промисловості завершили свою роботу понад півстоліття тому – ймовірно, останнім чотириногим шахтарем був кінь, найнятий у катовіцькій шахті «Вєчoрек», який завершив свою останню зміну в 1960 році. Набагато довше працювали коні в соляних шахтах.
Wyświetl większą mapę
