Збігнєв Марковський
Переклад і редакція: Марія Макушинська
Хрест у хресті
Безпосередньо перед відзначенням тридцятої річниці введення воєнного стану впорядковували територію навколо пам’ятника на шахті «Вуєк» – обговорювали можливість чергового фарбування великого бетонного хреста. Однак вирішили, що цього разу оновлювати пам’ятник не будуть – його вже фарбували п’ять років тому, але дуже швидко він покрився вугільним пилом. Шахта все ще працює: видобуває, сортує, відправляє вугілля, і – так само, як у 1981 році – все навколо швидко стає сірим. Сірі будівлі шахти, блоки поруч, вулиці, навіть дорожні дзеркала. Лише хрести біля шахти, встановлені після трагічних подій, нагадують, що це особливе місце. Перший дерев’яний хрест поставили тут майже відразу після трагедії – близько 17:00 16 грудня 1981 року.
Дубовий хрест, висотою два з половиною метри, гірники називали «місійним хрестом» – він супроводжував меси за участю заводської «Солідарності» ще з листопада 1980 року. Коли на «Вуєку» пролунали постріли, робітники перенесли хрест на місце, де танк зруйнував стіну шахти. Працівниці ламповні повісили на плечі хреста сім шахтарських ламп – тоді ще ніхто не знав, що в лікарні помре ще двоє протестувальників із «Вуєка». Наприкінці січня 1982 року символ зник – винних у профанації так і не знайшли. Проте обурення громади було настільки сильним, що влада вже не наважилася втручатися в установлення нового хреста – вже більшого, прикрашеного зображенням покровительки шахтарів – святої Варвари. Цей хрест сьогодні стоїть на висоті 34 метрів: його обіймають бетонні руки, видимі здалеку, як символ шахтарської смерті. Великий хрест зміг бути встановлений лише після політичних змін: його відкрили та освятили 15 грудня 1991 року.
ДЕВ’ЯТЕРО З ВУЄКА
Перша кров на шахті «Вуєк» пролилася вже в першу ніч після введення воєнного стану. Міліціонери, які приїхали заарештувати популярного лідера заводської «Солідарності» Яна Людвічака, спочатку були змушені відступити, але незабаром повернулися з підкріпленням. Під час виволікання активіста з його квартири побили його колег, які намагалися його захистити. Біля дверей квартири залишилися сліди крові гірників та уламки дверей, розрубаних сокирою. Арешт голови профспілки (інтернованого разом із майже 6000 іншими людьми) сильно вплинув на атмосферу в шахті. Серед вимог страйкарів незмінно звучала вимога звільнення Людвічака. Через два дні, 15 грудня, до шахтарів дійшли новини з шахти «Маніфест Липцевий»: під час придушення цього страйку було застосовано зброю, є поранені.
Гірники почали готуватися до оборони, будували барикади з вагонеток та елементів шахтної вентиляції. Незабаром навколо шахти з’явилися танки й бронетранспортери. Для остаточного штурму шахти «Вуєк» було призначено вісім міліцейських рот, три роти бойових машин піхоти, танкову роту, сім потужних водометів та спеціальний загін ЗОМО. Саме бійці цього підрозділу відкрили вогонь по гірниках. Після придушення страйку влада почала мстити: суд припинив розслідування загибелі шахтарів, заявивши, що міліціонери діяли в межах необхідної оборони. Натомість організаторів страйку було засуджено: Станіслав Плятек отримав чотири роки в’язниці, Єжи Вартак – три з половиною, ще двоє профспілкових діячів – по три роки. На справедливий вирок у цій справі довелося чекати 28 років – 18 червня 2008 року Апеляційний суд у Катовіцах засудив п’ятнадцятьох членів спеціального загону до позбавлення волі.
МУЗЕЙ ЯК СКИБКА ХЛІБА
Музей при шахті «Вуєк» досить скромний – розташований він поруч із місцем, де 16 грудня 1981 року пролунали постріли. Експозиція розділена на три приміщення. У найбільшому з них зберігаються пам’ятки часів воєнного стану. Тут представлена модель шахти в масштабі 1:100 – можна побачити броньовані машини, міліціонерів, солдатів і шахтарів, які захищаються серед будівель підприємства. Все, як у 1981 році, покрито снігом. Серед експонатів є каска Яна Ставісіна, пробита кулею – її музею передала його мати. Також тут зберігаються гільзи від куль, випущених на «Вуєку», елементи спорядження ЗОМО, манекени, які зображають боротьбу шахтаря з міліціонером. Відвідувачі можуть побачити фотографії, почути аудіозаписи та переглянути фільм.
Перегляди фільмів відбуваються у другій, аудіовізуальній частині музею, де також знаходиться хрест із дев’ятьма шахтарськими лампами. Третя частина експозиції присвячена гірничій справі та Верхній Сілезії – тут представлені оригінальний офіцерський мундир часів повстань, історична шахтарська форма, колекція ламп, що використовувалися під час роботи під землею, частина шахтної стіни, прапори, інструменти (зокрема важкий бур для підземного буріння), фотографії, плани, карти, креслення. Якщо від музею пройти кількасот метрів вулицею Галуса, то праворуч можна побачити старовинну водонапірну башту 1912 року. Спочатку вона забезпечувала питною водою найближчі райони, а пізніше, протягом 60 років, подавала воду до шахтарської лазні. У грудні 1981 року біля цієї вежі стояв автомобіль, яким вивозили заарештованих шахтарів, всупереч заявам влади.
Репресії на Сілезії були значно сильнішими, ніж в інших частинах країни. Тут інтерновано майже дві тисячі осіб, що становило одну третину всіх польських інтернованих. Влада відчувала загрозу в регіонах, де зосереджувалась велика промисловість: шахти, металургійні заводи, енергетичні підприємства. Ці заводи, природньо, були фізично відокремлені від оточення через високі мури, а соціально – мали величезну підтримку з боку робітничих районів, що оточували їх. Це стосувалося і шахти «Вуєк»: коли розпочався страйк, біля воріт почали збиратися родини шахтарів, приносячи їжу та теплий одяг. Відбувалися спонтанні збори харчів, а мешканці прилеглих будинків часто кидали камінням по міліцейських автомобілях. На вулицях тривали справжні бої. У перші два тижні воєнного стану на Верхній Сілезії організували або намагалися організувати близько п’ятдесяти страйків. Протестували у понад двадцяти шахтах, і під час придушення цих протестів часто використовували вогнепальну зброю, водомети, кийки, сльозогінний газ. Саме на Сілезії протести тривали найдовше: страйк на шахті «Земовіт», де шахтарі протестували під землею з 15 грудня, завершився лише у святвечір. Ще довше тривав страйк на глибині 650 метрів у шахті «П’яст», який закінчився 28 грудня 1981 року, коли тисяча шахтарів піднялися на поверхню. Для влади така стійкість була шоком, особливо тому, що протести охоплювали всі категорії населення Сілезії. Протестували не лише корінні шахтарі (як на «Вуєку»), але й робітники з інших регіонів (наприклад, у металургійному заводі «Катовиці»), а також інтелігенція – серйозні протести відбулися навіть в Сілезькому університеті. Шахту «Вуєк» варто відвідати на згадку про жертви воєнного стану. Ця пам’ять збереглася не лише серед родин загиблих. Дочки всіх загиблих шахтарів, які на момент трагічних подій були зовсім маленькими, досі підтримують зв’язок і, щоб увічнити пам’ять своїх батьків, після одруження зберегли свої дівочі прізвища. Пам’ятаймо і ми.
Wyświetl większą mapę
