Збігнєв Марковський
Переклад і редакція: Марія Макушинська
ВОКЗАЛ, ЯКИЙ… СТАРИЙ
За сто років може багато чого змінитися. На початку XX століття залізничний вокзал у Радзянкові зустрічав пасажирів у процвітаючому стані: настільки доброму, що тут можна було приймати спеціальний поїзд, який віз імператора Вільгельма II на полювання в маєтки Доннерсмарків. Початок XXI століття був зовсім іншим: зруйнована будівля вокзалу, що стала об’єктом масованих нападів вандалів, викликала сором у місцевих мешканців Радзянкова. Залізниця мала заборгованість перед громадою в сплаті податків, але розгляд пропозиції щодо передачі будівлі Радзянкову тривав роками, відповідно до принципу „затримка може бути змінена”. Це вдалося здійснити у 2012 році, коли на ремонт були виділені міські та європейські кошти. Реставрація повернула вигляд невеликого вокзалу зразка 150-річної давнини, включно з квітковими клумбами під вікнами будівлі та годинником, який знову почав відміряти час.
Тим часом історія постукала у двері вокзалу з несподіваного боку. У 2003 році Катовицький відділ Інституту національної пам’яті організував виставку, присвячену масовим депортаціям сілезців на примусові роботи до СРСР. Експозиція в Битомі, перша серйозна спроба підняти тему депортацій, викликала величезний інтерес. Її показували в багатьох місцях, і багато хто мріяв про відкриття постійного центру, де можна було б побачити фотографії, документи та свідчення. Адже ця тема, хоча й широко відома в сілезьких родинах, досі не мала наукового підґрунтя і не стала предметом публічної дискусії.
ВЕРХНЬОСІЛЕЗЬКА ТРАГЕДІЯ
Проблему депортацій, мабуть, найвлучніше описав д-р Даріуш Вегжин з Інституту національної пам’яті (IPN), назвавши своє дослідження «Верхньосілезці як форма репарацій». Так, люди, змушені до рабської праці, мали стати компенсацією за втрати Радянського Союзу у війні. І хоча цей задум був схвалений представниками великих держав на конференції в Ялті, радянська влада прийняла рішення про депортацію Верхньосілезців ще за день до конференції. У багатьох випадках жертви з’являлися за викликом (опублікованим на червоних плакатах), який повідомляв про двотижневі відновлювальні роботи після проходження фронту. На копальні «Бобжек» у Битомі НКВС захопило всю зміну шахтарів після їхнього повернення з робочої зміни. Ніхто не переймався національністю, довоєнними кордонами чи переконаннями: на заслання потрапляли як сілезькі повстанці, так і члени підпілля — потрібна була робоча сила віком від 17 до 50 років.
Паралельно діяли радянські групи, які очищували тил фронту від «ненадійних елементів» — людей із патріотичними настроями. Їх також відправляли (у найкращому випадку) на депортацію. Наступний етап — це табір для переміщених осіб, де також використовували колишні відділення табору Аушвіц, та кількатижнева подорож у товарних вагонах на схід. Сьогодні ми знаємо, що було депортовано близько 50 тисяч людей — третина з них ніколи не повернулася додому: вони загинули від виснаження, хвороб, жорстокого поводження в трудових таборах. Їх направляли до шахт, металургійних заводів, фабрик, на вирубку лісів. Незабаром з’ясувалося, що навіть з нелюдської точки зору економічної вигоди операція зазнала краху. Комуністична економіка змушена була доплачувати навіть за рабську працю: коменданти таборів надсилали прохання до начальства про додаткове фінансування, оскільки плата від шахт (якою вони повністю розпоряджалися) не покривала витрат на утримання табору з мізерними харчовими пайками.
ДОКУМЕНТАЦІЯ ТА ОСВІТА
Тим, хто після років каторжної праці зміг повернутися на Сілезію, довго доводилося відновлювати нормальне життя – часто вони помирали невдовзі після повернення додому. Багато з них не хотіли розповідати про пережите, і навіть серед найближчих – депортація була забороненою темою. У публічних дебатах це питання залишалося поза увагою аж до 1989 року. Коли виставка Інституту національної пам’яті отримала широкий відгук, бургомістр Радзянкова Габріель Тобор запропонував створити постійну експозицію на радзянковському вокзалі, оскільки серед депортованих було кілька сотень жителів цього міста. Зусилля міської ради Радзянкова підтримали майже тридцять муніципалітетів з воєводства Сілезія та Ополе, які також зробили фінансовий внесок у створення Центру документації депортації верхньосілезців до СРСР у 1945 році.
Центру було передано численні реліквії від представників верхньосілезьких родин, які постраждали від трагедії примусової праці. Основною метою діяльності установи є збирання історичної документації, пов’язаної з депортаціями, включаючи встановлення точної кількості та імен жертв. Завдяки сучасним засобам презентації Центр також виконує освітню функцію – тут можна подивитися фільми, візуалізації та побачити автентичні експонати, привезені із заслання. Велике враження справляє симуляція кількасекундної подорожі у товарному вагоні, причому фільм демонструється на дошках цього ж вагону. У Центрі також знаходиться урна із землею, привезеною з-під шахти «Росія» в Донецьку.
Центру було передано численні реліквії від представників верхньосілезьких родин, які постраждали від трагедії примусової праці. Основною метою діяльності установи є збирання історичної документації, пов’язаної з депортаціями, включаючи встановлення точної кількості та імен жертв. Завдяки сучасним засобам презентації Центр також виконує освітню функцію – тут можна подивитися фільми, візуалізації та побачити автентичні експонати, привезені із заслання. Велике враження справляє симуляція кількасекундної подорожі у товарному вагоні, причому фільм демонструється на дошках цього ж вагону. У Центрі також знаходиться урна із землею, привезеною з-під шахти «Росія» в Донецьку.
Около ¾ депортованих потрапили в Україну — до Донецької (тоді — Сталінської), Дніпропетровської, Кіровоградської, Одеської та Ворошиловградської областей. Інші були відправлені до Сибіру (Новосибірська, Іркутська, Кемеровська області) та Казахстану (Карагандинська та Актюбінська області). Місцями призначення транспорту були також Грузія (там робітників направляли на будівництво греблі), Білорусь (видобуток торфу) та Камчатка. Бували випадки, коли робітників депортували в СРСР слідом за обладнанням із їхніх заводів: спочатку вивозили все устаткування підприємства, а потім доставляли людей, які раніше працювали на цих машинах на Верхній Сілезії. В таборах праці ув’язнених найчастіше поділяли на тисячні робочі батальйони, де панували трагічні умови: дуже часто дерев’яні нари були позбавлені будь-яких матраців; епідемії дизентерії та тифу, які косили депортованих, були звичайним явищем. Робота в донецьких шахтах була надзвичайно важкою (варто пам’ятати, що через ці місця двічі проходив фронт, що призвело до знищення інфраструктури) — до шахти потрібно було йти пішки, а потім спускатися підземним проходом. Те саме вбрання використовувалося як для роботи, так і для сну; одна з жертв згадує, що працювала у частині висотою 60 сантиметрів. У документі Інституту національної пам’яті (IPN) 2006 року йдеться: «Оцінка зібраних у справі доказів приводить до висновку, що опис діяння, яке є предметом розслідування, і його правова кваліфікація повинні визнавати, що позбавлення волі, яке є предметом слідства, є не лише комуністичним злочином, але й злочином проти людства».
Wyświetl większą mapę
